Проект "Незалежність: були, є і будемо"

Незалежність: були, є і будемо

Останні десятиріччя XX ст. ввійшли в історію вельми суттєвими геополітичними змінами. Передумовами до чого стало подолання військово-політичного протиборства Схід – Захід (СРСР – США), падіння авторитету комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного. Починають зростають взаємовпливи держав і народів.

Закономірним наслідком кризи Радянського Союзу 80-х рр. стає невідворотній процес реформування не тільки традиційного економічного життя, а й політичної сфери країни, єдиною метою яких було бажання зберегти таку різнобічну, антидемократичну державу. Так, поступово у ЗМІ починають лунати гасла про початок перебудови та впровадження реальної демократії. Фактично, такий політичний курс взятий у середині 1980‑х рр. частиною керівництва КПРС на чолі з генеральним секретарем ЦК партії М.С. Горбачовим, привів до значних змін у житті країни й світу. Надзвичайно новими у політиці тоталітарної держави стають питання гласності, політичного плюралізму, закінчення „холодної війни” тощо. Проте, прагнучи покращити становище, не зачіпаючи основ політичної системи шляхом „косметичних” реформ, а також суперечливість й непослідовність в здійсненні перебудови призвели до ще більшого загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що завершилося розпадом СРСР у серпні-грудні 1991 р.

Розуміючи, що втримати паритет сил між ринковою економікою США і державним регулювання СРСР неможливо, у лютому 1986 р. XXVII з’їзд КПРС приймає нову редакцію Програми партії, з якої забрали завдання побудови комунізму, проголосивши курс на вдосконалення соціалізму. Саме тоді М.С. Горбачов висунув два принципово нових політичних гасла – гласність і широка демократія. Іншими словами, реформи вирішено було починати не з економічного базису, а з політичної надбудови.

Варто також зазначити, що основними досягненнями політики гласності стали: ліквідація „білих плям” в історії СРСР; повернення з небуття дискредитованих в 30-70‑ті роки імен багатьох політичних і культурних діячів, заборонених літературних творів, кінофільмів, наукових і публіцистичних праць; ослаблення цензури; розгортання дискусій навколо ключових проблем суспільного, соціального, політичного й духовного розвитку; ламання старих пропагандистських стереотипів і ідеологічних міфів; поява ідейного плюралізму, розмаїтості думок; падіння „залізної завіси” і можливість діалогу з країнами Заходу; поліпшення радянсько-американських відносин.

Закономірно політика гласності призвела до появи гострих публіцистичних творів на сторінках таких видань, як: „Московські новини”, „Вогник”, „Новий світ”, „Прапор”, „Жовтень”, „Питання історії”, „Літературна Україна” та інші. Люди зі здивуванням дізнавалися про раніше сховані від них факти минулого, пов’язані з революцією й Громадянською війною 1917–1920 рр., НЕПом, політикою колективізації й індустріалізації, голодоморами, сталінськими репресіями 30‑х років, Великою Вітчизняною війною, „хрущовською відлигою”, дисидентами й брежнєвським „застоєм”. Природно, поява в засобах ЗМІ такої раніше забороненої інформації викликала різку політизацію громадян і зростання ідеологічної поляризації. Так, поступово у дискусіях на сторінках друкованих видань, на радіо й телебаченні переважали не наукові аргументи, а емоції й ідеологічні пристрасті. При цьому комуністична ідеологія стала піддаватися відкритим нападкам з боку її опонентів, у самій партії почався період „розброду й хитань”. Плюралізм думок зайшов у суперечність із існуючою тоталітарною системою, назріла необхідність у радикальній політичній реформі.

Спроба економічної реформи в СРСР хоч і була кроком у напрямку до ринку, але дії керівництва країни були не до кінця продумані й послідовні. Стара система піддалася серйозному ударові, а нова так і не була створена. Власником підприємств, що одержали певну економічну самостійність, залишалася держава, а це призводило до того, що директори прийнялися збагачуватися самі, не особливо піклуючись про розвиток і модернізацію виробництва. Порушення колишніх планово-адміністративних важелів спричинило подальше збільшення кризи, що рано або пізно однаково б відбулася, але, імовірно, розвивалася б не настільки стрімко. Підвищення зарплатні на тлі зниження виробництва призвело до інфляції, дефіцитною стала вся продукція легкої промисловості й продукти харчування. Горбачов з улюбленця перетворився в одіозного лідера, винуватця розвалу, що охопив все народне господарство. У країні ріс страйковий рух, робітники були незадоволені погіршенням постачання, почався їхній відтік у незалежні профспілки.

Біда М. Горбачова була і в тому, що йому не вдалося знайти адекватну концепцію переходу від тоталітаризму до демократії. Англійський дослідник Арчі Браун пише: „У тому вигляді, в якому Радянський Союз існував до початку перебудови, він міг продовжувати функціонувати лише в тоталітарному режимі. Оскільки тоталітарна система за своєю природою не піддається реформуванню, перехід радянського суспільства до демократії, безперечно, мав привести до дезінтеграції останньої імперії”.

Слушно також стверджувати, що головною проблемою перебудови була сама партія, КПРС. Розрахунок на те, що вона стане авангардом перебудови, не виправдався. Її здатність до „самореформування” виявилася ілюзією. Це з’ясувалося досить рано. Тому вже в січні 1987 року відбувся пленум ЦК, присвячений кадровим питанням, а в лютому наступного року – пленум стосовно ідеології. У міру того, як демократизація суспільства й гласність позбавляли КПРС державних функцій, вона переходила в опозицію до перебудови, а потім перетворилася на її прямого ворога. Криза партії створила умови для кризи ідеології, а відтак – системи й держави, збудованій на її основі.

Загострила ситуацію поява альтернативних КПРС партій і формування опозиції. Був порушений чи не основний принцип функціонування тоталітарної держави

Ініціатори перебудови не врахували також іще дві важливі обставини. Перша: зберегти цілковитий контроль над суспільством, яке підлягає реформуванню. Проте втримати реформи в заданому руслі можна лише в разі, якщо останні не надто запізнілі. Запізнілі реформи, які здійснюють в умовах, коли суспільство перебуває на межі кризи, зазвичай рано чи пізно або виходять з-під контролю, або переростають у революцію, або припиняються диктатурою. М. Горбачов по завершенні перебудови не раз повторював: „Гадаю, що з реформуванням Союзу ми значною мірою спізнилися ”.

І друга обставина: тоталітарна система не піддається радикальному реформуванню, її можна або поновити, або зруйнувати. Так було в різні часи в Німеччині, Італії, Португалії, Іспанії. Історія повторилася у 80‑х роках ХХ століття в країнах Східної Європи, які раніше входили до так званого соціалістичного співтовариства.

Цікаву думку щодо причин провалу перебудови висловив В. Чорновіл: „СРСР розвалився тому, що радянська система вичерпала сама себе й розвалилася під тягарем власних суперечностей… Як тільки система захиталася, в дію вступив ще один несподіваний для багатьох чинник, що остаточно розвалив європейську псевдокомуністичну імперію. Його ім’я – націоналізм”.

На нашу думку, підтвердженням цього стало виникнення і зростання у союзних республіках руху за незалежність. Не залишилась осторонь даного процесу і Україна. Так, восени 1989 р. офіційно створений Народний Рух України за перебудову взяв курс на вихід УРСР зі складу Радянського Союзу. Незважаючи на те, що Конституція 1977 р. гарантувала союзним республікам право вільного виходу зі складу СРСР, жодних законодавчих актів щодо реального здійснення цього права чи правових механізмів виходу не існувало. Тому здобувати легітимну незалежність республіці доводилося у складних умовах політичного тиску з боку Москви та при повній відсутності правової бази. І все ж Україна знайшла конституційні шляхи для вирішення означеного правового колапсу. Цьому сприяли і динамічний розвиток суспільно-політичних подій у країні.

Так, влітку 1989 р. у розхитуванні основ радянського тоталітарного ладу взяли участь представники робітничого класу, незадоволені своїм соціально-економічним становищем. Сигналом до масових виступів послужив страйк шахтарів Кузбасу. В Україні першими застрайкували гірники шахти „Ясиноватская-Глубокая” (15 липня 1989 р.) у Макіївці; потім епіцентр подій перемістився в Донецьк. У страйку взяли участь 182 шахти. Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення заробітної плати, вирішення житлово-побутових проблем у робочих селищах. Страйк припинився тільки 30 липня, коли наляканий уряд пообіцяв задовольнити майже всі вимоги шахтарів.

Значним етапом було прийняття у серпні 1990 р. закону про економічну самостійність України. Закон проголосив такі основні її принципи як: власність народу республіки на її національне багатство і національний дохід; різноманітність і рівноправність різних форм власності та їх державний захист; повна господарська самостійність і свобода підприємництва.

На час, коли Україна приступила до становлення своєї державності, особливо помітно тривав спад виробництва в усіх галузях господарства. Відбувалося зниження продуктивності суспільної праці та національного доходу, падіння обсягів промислової продукції.

З метою подолання цих негативних явищ вживалися неординарні заходи. Так, уже в червні 1991 р. Верховна Рада України ліквідувала контроль над економікою України з боку центральних відомств. Загальносоюзна власність на території України була перетворена у республіканську. Створювалася власна грошово-фінансова система, податкова і митна служби.

Було здійснено ряд прогресивних перетворень в аграрному секторі економіки. У листопаді 1991 р. Держагропром реорганізували у Міністерство сільського господарства. Виникли нові форми сільськогосподарських об’єднань: агрофірми, агрокомбінати. З’явилися виробничий підряд, оренда землі, дачно-городні кооперативи.

Варто також зазначити, що не малий внесок в здобуття Україною незалежності внесли неформальні організації, які поєднувалися на основі спільних інтересів їхніх членів (таким об’єднуючим початком могли бути рок-музика, екологія, культурологія, історія, національна ідея, спорт, колекціонування). Поступово частина з них політизувалась. В Україні найбільш помітними серед них були Український культурологічний клуб, „Товариство Лева”, українознавчий клуб „Спадщина”, студентське об’єднання „Громада”. У літку 1987 р. утворилася Українська Гельсінська Спілка, а вже 1988 р. діячі УГС обнародували свою „Декларацію принципів”, що свідчила про їх трансформації із правозахисної в політичну організацію. УГС заявила про необхідність побудови незалежної української держави. При її участі в червні-липні 1988 р. у Львові пройшли несанкціоновані мітинги, а в березні 1989 р. відбулася перша політична демонстрація, що проходила під синьо-жовтими прапорами. Все частіше звучав національний гімн „Ще не вмерла Україна…”, а вже в квітні 1989 р. з’їзд УГС ухвалив рішення щодо саморозпуску й створенні першої в УРСР альтернативній партії – Української республіканської партії (УРП), головою якої був обраний відомий дисидент Л. Лук ’яненко.

У жовтні того ж року, у Львові була створена Українська національна партія (УНП) на чолі з колишнім політв’язнем Г. Приходько. У лютому 1989 р. виникло „Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка” (ТУМ, надалі „Просвіта”) – перша масова організація в республіці, прямо не контрольована компартією. Її лідерами стали провідні українські письменники й журналісти з покоління „шестидесятників”. Потім виникли суспільство „Меморіал”, екологічне об’єднання „Зелений світ”, Народний Рух України за перебудову, проект програми якого надрукувала газета Союзу письменників УРСР „Літературна Україна”. Установчий з’їзд Руху пройшов у Києві 8-10 вересня 1989 р. У своїй програмі Рух відстоював суверенітет України, відродження мови й культури, торкався екологічних проблем, висловлювався в підтримку демократизації політичної й соціально-економічної сфер життя.

Як наслідок, у 1991 р. Україна зазнала кризи, пов’язаної з надзвичайно гострим протистоянням між старими соціально-політичними структурами і вже глибоко зміненим суспільством. Зростали вимоги прискорити реформування суспільства, швидше ліквідувати віджилі структури, зміцнити процеси демократизації та державотворення. З іншого боку, посилилися спроби зберегти панування КПРС, яка керувала від імені народу, не отримавши на це повноважень, зберегти панування партійно-бюрократичних структур, панівне становище військово-промислового комплексу.

Таким чином питання про розпад СРСР та утворення низки незалежних держав у 1991 році стало тільки питанням часу, оскільки розпочавши перебудову, та послабивши політичний тиск і тоталітарний режим зупинити наростаючий національний рух республік за незалежність було практично не можливо. Проте, незважаючи на протидію з боку центральних відомств Радянського Союзу, та останньої спроби утримати владу шляхом перевороту ДКНС, 24 серпня 1991 року Україна на легітимній основі без кровопролиття отримує незалежність. Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні. Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст., оскільки наочно продемонструвала перемогу демократизму над тоталітарною системою.

На нашу думку, не слід оминати і той факт, що здобуття незалежності України не було одномоментним явищем і справою певної групи людей, а стало наслідком цілком закономірного, історично справедливого процесу та руху до цієї мети кожного регіону нашої держави. У даному контексті не можливо не згадати національний рух на Долинщині. Зокрема, саме в даному регіоні була створена потужна нелегальна політична організація „Український національний фронт”, яка діяла у 1964-1967 рр. в Івано-Франківській, Львівській та інших областях УРСР.

Задум створити підпільну організацію виник у Дмитра Квецка, який протягом 1961-1963 pp. підготував низку програмних документів майбутньої організації, а влітку 1964 р. у лісі біля рідного села Слобода-Болехівська, Долинського району викопав криївку та придбав багато літератури, виданої підпіллям ОУН 1947-1948 pp. У вересні 1964 р. дав згоду працювати в організації колишній нелегал ОУН і політв’язень Зеновій Красівський, який жив у Моршині на Львівщині. Він став автором „Тактики УНФ” та співавтором низки програмних документів. Тоді ж таки прилучився до організації колишній воїн УПА Мирослав Мелень, а на пропозицію Квецка організацію назвали „Український національний фронт” (УНФ).

Варто зазначити, що єдиною метою діяльності УНФ стала боротьба та здобуття незалежності. Проіснувала група до 1967 р., а за період свого існування видавала журнал „Воля і Батьківщина”. Варто також зазначити, що члени УНФ поширили кількасот власних брошур і листівок у різних областях України (виготовлялися їх на друкарській машинці в помешканнях і в бункері, облаштованому Квецком у Карпатах). Поширювали також знайдену пропагандистську літературу ОУН. Проте за умовами того часу, організацію було викрито, а її керівників заарештовано та відіслано за межі УРСР. Так, 27 листопада 1967 р. в Івано-Франківську, Верховний суд УРСР встановив Дмитру Квецку кару – 20 років ув’язнення та заслання, Зіновію Красівському та Михайлові Дяку – по 17, Ярославу Лесіву та Василеві Кулинину – по 6 років таборів суворого режиму. Миколу Качура Івано-Франківський обласний суд відіслав у табори на 5 років, але за сприяння слідству його звільнили у 1969 р. Семена Корольчука та Євстахія Пастуха спершу не судили, але в 1971 р. їх заарештували, і Львівський обласний суд 7 вересня 1971 р. покарав їх відповідно на 4 роки таборів суворого режиму та 6 місяців колонії загального режиму

Під даним кутом зору, не можливо оминути й родину Січко. Так, Петро Січко, вже в дитячі роки вирішив прожити життя для України, а його метою поставив – незалежність країни. Зокрема, в 1942 року, шістнадцятирічний юнак вступає до Юнацької сітки ОУН. Навесні 1944 Провід ОУН спрямовує його в Карпати до Другої старшинської школи УПА-Захід „Олені” в Рожанках. Закінчивши її в листопаді того року, спрямований до Чорного лісу в загін командира „Різуна”, де був політвиховником сотні, згодом куреня. Влітку 1945 на підроблені документи вступив на філологічний факультет Львівського університету, але через підозру полишив його. Наступного літа вступає на філологічний факультет Чернівецького університету, де створив підпільну студентську „Організацію борців за вільну Україну”. Така діяльність хлопця не залишилися не розглянутою владою, і вже 12 лютого 1947 року, на 21-му році життя, Петро Січко був заарештований у Чернівцях і конвойований до Головного слідчого органу МВС Прикарпатського округу у Львові. Витримав тяжкі фізичні і психологічні тортури, та нікого не видав. Сподівався смертної кари, та 23–26 червня 1947 військовий трибунал військ МВС Львівської області засудив його на 25 років позбавлення волі, 5 років заслання та 5 років позбавлення в правах за ст. 54-1а, 11 КК УРСР („зрада батьківщини”, „організаційна діяльність”).

Відбувши покарання та повернувшись в Україну Петро Січко не тільки не відмовився від своїх поглядів, а став залучати до боротьби за Україну і своїх синів Володимира та Василя. Так, вже 26 лютого 1978 син Василь, а 30 квітня батько стають членами Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, їхні підписи з’являються під документами Групи „Рух за права людини на тлі національних змагань українського народу”, „Наші завдання”, „Звернення до Комітету ООН у справах прав і свобод людини...”. 7 листопада 1978 р. Січко оприлюднив заяву про порушення прав людини в СРСР – на прикладі своєї сім’ї. У листопаді 1978 р. звернувся до Верховної Ради УРСР з протестом проти закриття церкви в с. Ілемня, знищення дзвіниці в с. Спас та перетворення діючої церкви в м. Рожнятів на музей атеїзму. 30 квітня 1979 р. Петро Січко подав заяву про геноцид українського народу, нею ж у зв’язку з переслідуванням сім’ї зрікся радянського громадянства. Як наслідок, 27 червня 1979 р. прокурор Львівської області порушив кримінальну справу проти Петра та Василя Січків за ознаками ст. 187-І КК УРСР („розповсюдження наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад”). Заарештовані вони 5 липня, причому сина спрямували на 40-денну психіатричну експертизу. Відбувши терміни покарання 3 грудня 1982 р. Василь Січко був звинувачений у „виготовленні та збуті наркотичних речовин” і 4 січня 1983 засуджений ще на 3 роки ув’язнення. 26 травня 1982, за 40 діб до закінчення терміну ув’язнення, батькові теж пред’явлене нове звинувачення за ст. 187-І КК УРСР, а 19 липня судова колегія в кримінальних справах Ворошиловградського обласного суду винесла вирок: 3 роки позбавлення волі в таборах суворого режиму.

Проте і це не заставило позбутися власних переконань, 26 квітня1988 р., у день другої річниці чорнобильської катастрофи, члени Українського Християнсько-Демократичного Фронту, керованого Василем Січком, уперше піднесли на мітингу у Львові синьо-жовтий прапор. 4 квітня 1989 р. Петро Січко виступив на вечорі 40-ліття Володимира Івасюка в Будинку вчителя в Києві, а у десяту річницю його загибелі Українська Християнсько-Демократична партія організувала панахиду на Личаківському цвинтарі.

4 червня 1989 УХДФ організував екологічний мітинг у Калуші, де виступили обидва Січки, а вже 7 червня батько був за це заарештований на 10 діб. Кілька таких мітингів Січки організували також і в Долині, за що мали по 15 діб арешту, а 18 і 29 вересня Петро був побитий міліцією. Проте і батько і син таки дочекалися своєї мрії, і 24 серпня 1991 р. Україна стала незалежною, а Указом Президента України Віктора Ющенка від 8 листопада 2006 р. Петро і Василь Січки за неабиякий внесок у здобуття Україною незалежності були нагороджені орденами „За мужність” І ступеня.

Варто також зазначити, що здобуття незалежності України не було випадковим явищем, і на нашу думку цю подію не варто приписувати лише політичним та національним лідерам 80-90-х рр. ХХ ст. Адже для кожного, хто вважає себе українцем, назва нашої країни та її незалежність є святинею, національним скарбом. Усі найкращі дочки й сини України протягом століть мріяли про її незалежність, віддавали всі свої сили й прагнення в ім’я цієї мети. Тарас Шевченко, Іван Франко, Олександр Олесь, Василь Симоненко, Степан Бандера, Роман Шухевич, Ліна Костенко, Василь Стус, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл – ці та інші імена навіки увійшли в історію нашої культури, як імена найполум’яніших борців за волю й незалежність України. Їхній внесок у здобуття незалежності є надзвичайно вагомим, так само, як і внесок мільйонів безіменних борців. Врешті всі зусилля не залишилися марними: якими жаданими, довгоочікуваними були слова держава, самостійність, незалежність двадцять років тому! Тоді на руйновищі колишнього СРСР люди ще не замислювалися: а що ця незалежність принесе країні?

На думку більшості політологів світу, однією з передумов успішного державобудування є самоусвідомлення певної групи людей як цілісності. Якою під цим оглядом була ситуація в Україні? Здобуттю незалежності в силу жорстких ідеологічних обмежень у СССР не передував процес тривалого формування оновленого почуття консолідуючої єдності. Навіть більше, радянська пропаганда провокувала не єдність, а навпаки розколи в українському етносі, не кажучи вже про решту населення УРСР. У суспільній свідомості сформувалися іміджеві конструкти „западенців”, „бандерівців”, „східняків”, „хохлів”, „москалів”. Гласно і негласно на державному рівні насаджувалася нетерпимість до кримських татарів. По суті, напередодні незалежності в Україні не було сформованої спільноти, яку можна було б навіть умовно назвати українською політичною нацією. Значною мірою її населення було об’єднане лише спільністю території, зберігаючи різну ментальність, приналежність до різних політичних конструктів, культурних світів.

Єдиним порівняно консолідуючим елементом, попри територіальний, була ілюзія можливості швидкого виходу з стагнації та кризи шляхом відокремлення від непідйомного СРСР. Однак майбутнє цієї нової спільноти бачилася всіма групами населення по-різному, хоча мало єдину назву „незалежна Україна”. У цьому і полягала велика ілюзія, породжена референдумом про незалежність 1991 р. Всі наче голосували за одне і те ж. Формально – так. Однак по суті – ні. Це усвідомлювала посткомуністична номенклатура в Україні, яка, вже тоді миттєво зорієнтувавшись, належно провела референдум, посиливши його масованою пропагандою, яка відрізнялася у кожному з регіонів і обіцяла у кожному з них те, до чого він прагнув. Результат був досягнутий, однак політична нація так і не постала.

Різні регіони практично не проявляють волі до зближення чи взаємного зацікавлення. Причому, це стосується і культурного виміру, і економічного сенсу. Зрештою, регіональні центри на першому етапі навіть чинили опір втручанню Києву у перерозподіл власності у їхніх регіонах.

Західний регіон не сприйняв практично повальної і вже незмінної русифікованості Півдня та Сходу. Не було проведено громадської дискусії з цього питання, суспільство не тільки не усвідомило реального стану справ, але й не виробило спільної, прийнятної для усіх (чи принаймні більшості) складових суспільства стратегії, що ж робити далі із проголошеною незалежністю. Невідомо, на чому базувати цю єдність. На спільності долі? Економічному інтересі? Але чи існує спільний загальноукраїнський економічний інтерес? Як наслідок, українське суспільство залишається розірваним. Перш за все в питаннях мови, навіть офіційний Київ так і не спромігся усвідомити консолідуючої ролі української мови, він і далі сприймає її вкрай формально та холодно.

Водночас у такого диференційованого населення, яке не має спільного мовного простору, спільного інформаційного простору (його практично віддано російським мас-медіа, і більшість громадян нашого суспільства насправді живуть у російському інформаційному просторі, переймаючись проблемами держави Росія, а тому більшою мірою є „росіянами”, ніж „українцями” в інформаційному сенсі слова), не формується ідентифікація з даною державою. Та навіть більше – ні адміністрація, ні саме суспільство так і не випрацювали сприйнятого для більшості суспільства „проекту Україна”, він просто відсутній.

Однією з баз, на якій можна було б розбудовувати державу, поза всяким сумнівом є економіка. Проте від СРСР Україна успадкувала не цілісний самодостатній організм, чи економіку, яка була б ефективною з якимись іншими економічними системами. Українська економіка зупинилася з огляду не тільки на непотрібність чи неконкурентоспроможність своєї продукції, але й тому, що на території України залишилися тільки частини колись єдиних технологічних циклів. Зациклити їх у межах України теж не вдалося. Разом з тим, сировинні галузі та важка промисловість, які були розвинуті в Україні, не мають експортного потенціалу. Натомість високотехнологічні галузі, зорієнтовані головно на виробництво зброї, транспортної авіації, космічних апаратів тощо, наштовхуються на різного роду експортні чи імпортні обмеженнями та політичні пріоритети.

Складається враження, що насправді всі „стратегічні партнери” України не зацікавлені у відновленні її високотехнологічних технологій як із стратегічних (небезпека відновлення військового потенціалу, який може бути використаний супротивником), так і з конкурентних міркувань (створення серйозного конкурента на світовому ринку не тільки товарів, але й праці).

Непоганою базою для розбудови економіки ефективної держави може стати її „ґеополітично проміжний” характер. Якщо у військовому сенсі Україна практично опинилася між двох таборів, що протистоять один одному у Центрально-Східній Європі: НАТО і Ташкентським договором, то у економічному сенсі вона опинилася між ЄС і Росією з її фактичними сателітами, як величезними ринками та індустріальними і сировинними базами. Через Україну проходять головні транспортні вантажопотоки Схід-Захід та Північ-Південь. Можливим ресурсом є проекти, пов’язані із транспортуванням нафти та газу як із Каспійського регіону, так і з Північної Європи чи Близького Сходу. Обидва надрегіони зацікавлені у якщо не контролі, то принаймні в участі у цьому транспортному вузлі Європи, котрий з огляду на своє геополітичне транспортне значення має найбільші у Європі перспективи. За оцінками інституту Rendall, Україна має найвищий у Європі транспортний транзитний рейтинг – 3,11 бала. Зауважимо, що у сусідній Польщі цей показник становить лише 2,72 бала. Транзитний рейтинг території тієї або іншої країни враховує розвиненість розміщених у ній транспортних систем і мереж, а також рівень і стан її інфраструктури.

Одним з чинників, який впливає на творення сучасного українського суспільства та „проекту Україна”, є структура опозиційних сил. Ця структура є не тільки системою опозицій, але й відображає майбутні можливі перерозподіли влади чи розлами у суспільстві та державі.

На сьогодні в Україні відбувається процес крайньої концентрації влади. Державна адміністрація на чолі з Президентом зробила висновки з попереднього періоду практичного двовладдя за всі роки української державності – парламентської та президентської гілок влади. Судова влада, на жаль, так і не звільнилася від опіки державної влади і не розвинулася у самостійну її гілку.

Така практично повна залежність від адміністрації та Києва врешті-решт не може не зіштовхнутися з інтересами регіональних еліт. Періодично Президент змушений приборкувати місцевий сепаратизм та направляти у регіони своїх ставлеників. Таким чином, в Україні повністю сформувалась олігархічна форма правління, яка гальмує формування громадянського суспільства і позбавляє перспективи ефективного реформування українську економіку. Олігархи різного рівня блокують цивілізоване входження української економіки у світовий ринок.

Однією з банальностей доби незалежності стало посилання на референдум про незалежність та його результати. Однак, поминаючи методи підрахунку голосів, які не змінювалися на більшій частині виборчих дільниць, задумаймося, за що ж тоді голосували насправді? Адже голосували майже всі. Але, як завжди під час революції, не за те, чого хотіли і що отримали.

Одні традиційно голосували за гіперпопулістські гасла на кшталт „Геть номенклатуру від корита”, не маючи жодного позитивного проекту, окрім ідеології булгаковського Шарікова, що зводилася до простої максими – „Всё поделить”. Зрештою, це була ще одна спроба реалізувати „рай на землі”, але вже не у рамках невдалого проекту СССР, а у скромніших рамках „території Україна”.

Інші голосували за те саме, однак у більш архаїчній чи консервативній формі „раю на окремо взятій землі з назвою Україна”, де одразу, згідно з прогнозами Дойче Банку, мало настати процвітання. У цьому випадку голосували за ще одну утопію, гадаючи, що не працею чи кров’ю, а простим голосуванням можна здобути рай ще за свого життя тут на землі. Як наслідок, в Україні так і не сформувалась модерна „уявна спільнота” . Різні групи та регіони так і не консолідувалися довкола чогось одного, прийнятного для усіх.

Перехопивши національні гасла у „патріотів” та „демократів”, номенклатура зберегла практичну владу в Україні. Тим самим вона неначе отримала певний тайм аут. Це дало їй час на перегрупування сил, перекидання капіталів, оволодіння колись загальнодержавною власністю, що було влучно названо „прихватизацією”. Вона повністю оволоділа економікою. В держуправлінні залишилася частина „старих кадрів”, але чимало з них перейшли у бізнес. Проте годі намагатися їх відокремити. Досі вони залишаються практично одним цілим. Зв’язкою тут виступає власне адміністрація, яка контролює все, що діється у начебто приватизованому секторі економіки.

Послаблення контролю за державною власністю, особливо у традиційно прибуткових сферах, призвело на всьому пострадянському просторі до масового присвоєння державного майна. В результаті, в Україні склалася ситуація, коли „близько двох десятків „сімей” (кланів) захопили 4/5 так званої загальнонародної власності, залишивши всім іншим для боротьби за персональне фізичне виживання 1/5 цієї власності”. І немає жодних гарантій, що й ця власність не буде перерозподілена на користь тих самих двох десятків кланів. Помилковим слід вважати твердження, що сертифікатна приватизація себе не виправдала й не принесла належного результату. Зовсім навпаки, – вона напевно назавжди відбила інтерес до подібних процесів у більшості громадян України, які начебто стали „власниками”. Насправді більша частина населення практично за безцінь подарувала свої майнові сертифікати. Від народу відкупилися, так йому нічого і не давши, і тепер настав час розподілити те, що ще не розподілено. А це найпривабливіші галузі економіки, в тому числі й енергетика.

Безпосередньо з нею пов’язана і деінтелектуалізація України. Оскільки більша частина промисловості була зупинена, і після десяти років розкрадання та фізичного й морального знищення вона вже не підлягає жодному відновленню, то інженерно-технічні працівники або дискваліфікувалися, або перекваліфікувалися, осівши переважно на всюдисущих базарах. Те ж саме можна сказати і про позбавлену фінансування та замовлень науку. Молоді й перспективні вчені вже давно знайшли своє місце за кордоном. Навіть більше, деякі дружні держави та стратегічні партнери цілеспрямовано, через різного роду еміграційні програми (очевидно, в плані допомоги Україні) вимивають з України інтелектуальний потенціал, який ще в ній залишився. Безсумнівно, є й певні здобутки, але головно у гуманітарній сфері. Натомість, у сфері фундаментальних досліджень, нових технологій, Україна не входить ані до числа країн, що їх розробляють та ними володіють, ані до числа тих країн, що активно впроваджують передані їм технології. Україна відноситься до кола країн, що перебувають поза технічним поступом.

Соціальна нестабільність призводить і до негативних демографічних процесів. Слабкість, а то й відсутність системи соціального забезпечення, призвела до різкого зменшення тривалості людського життя, різкого падіння народжуваності, а також масової міграції населення. Міграція була спричинена здебільшого економічними причинами, хоча часто і неможливістю реалізуватися в Україні.

Метою утворення незалежної Української держави мало б стати забезпечення розвитку українського етносу та підтримка інших національних меншин чи забезпечення їхніх прав. Однак насправді в Україні, попри формальні запевнення зацікавлених та не надто компетентних чиновників, і далі шаленими темпами з використанням нових технічних та медіальних засобів продовжується практична денаціоналізація як українців, так і інших народів.

Як наслідок, здобуття незалежності для українців має двояке значення. З точки зору самостійності і патріотизму так, а з боку економіки, самозабезпечення та авторитету серед інших країн відповідно ні. Для підтвердження цієї думки, можна навести такі статистичні дані. Інститут Горшеніна провів всеукраїнське соціологічне дослідження на тему „Україна: повноліття” з 10 по 18 серпня 2009 року. Всього, згідно з всеукраїнською вибіркою, з урахуванням основних соціально-демографічних характеристик населення України, було опитано 2000 респондентів у 160 населених пунктах України, що репрезентує доросле населення України віком від 18 років. Так за даними дослідження 21,5% опитаних заявили про негативне ставлення і майже стільки ж – 21,8% - висловили нейтральне ставлення до цієї події. Проте, ще більше половини українців – 56,7% позитивно ставляться до отримання Україною незалежності в 1991 році.

Таким чином, можна зробити висновок, що довголітня, виснажлива та жорстока боротьба українського народу на здобуття незалежності в складних геополітичних умовах, все ж таки увінчалася успіхом і 24 серпня 1991 року досягнула мети. Проте традиційні для України проблеми державності збереглися і продовжують паралізувати суспільство. На жаль, не стали для українських політиків наочні приклади козацької держави та державотворчих змагань 1917-1920-х рр., коли часом невміла політична діяльність, а часом і самолюбні інтереси вели до посилення розбрату та поділу населення, і як наслідок перехід під владу сусідніх держав. Крім того, українська політична еліта протягом 20 років, не тільки не виробила програму державного розвитку та консолідації населення за рахунок спільних історичних, культурних чи інших особливостей, а й надалі підтримує протистояння Схід-Захід. І варто зазначити, що проблема тут не в населенні цих регіонів, а в самій владі. Дійшло до того, що часто заігруючи на міжнародній арені, влада забуває про внутрішні проблеми, а це ще більше віддаляє її від народу. Крім того, надзвичайно масовими стають радикальні настрої серед населення, що рано чи пізно може відіграти вирішальну роль. Тому будемо надіятися, що врешті решт переможе здоровий глузд і наша політична еліта зрозуміє, що вона вибрана з народу і повинна діяти для народу, а першочерговими стануть загальнодержавні, виключно в інтересах України завдання. Слава Україні.